18 лютого - Вселенська батьківська поминальна субота, яка є днем молитовного вшанування всіх спочилих.
Про молитви за померлих.
Екклезіаст сказав: “Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають… і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже, і нема вже їм частки навіки ні в чому, що під сонцем тим діється…” (Екклезіаста, 9 розділ, 4–6 вірші). Однак треба завжди пам’ятати, що Слово Боже – то є меч двосічний і, як мовить святитель Феофан Затворник, “не так візьмеш [його] – поранишся”. “Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть”, – навчає Господь (Євангеліє від Луки, 20.38); “Бо Христос на те й умер, і ожив, щоб панувати і над мертвими, і над живими” (Послання апостола Павла до Римлян, 14.9).
Екклезіаст каже не про те, що померлі взагалі нічого не знають, але що не знають за тілом. Земля це місце випробувань. Творець дав нам тіло як інструмент, за допомогою якого ми можемо робити або добрі, або злі справи, тим самим засвідчуючи, проявляючи свою віру, адже “віра, коли діл не має, – мертва в собі” (Якова, 2.17).
Допоки ми живемо в тілі – ми знаємо, що помремо. Знаємо, що ставши на страшному суді Христовому, дамо відповідь за кожне слово пусте. Знаємо, що кожну справу нашу Бог приведе на Суд. А знаючи це, ми намагаємося добрими ділами, вірою смиренною, що здійснюється в любові, набувати собі друзів на Небі від “багатства неправедного”, земного. Щоб коли проминеться воно (коли не знатимемо уже за тілом ні любові, ні ненависті, не зможемо приносити плодів ні добрих, ані злих), прийняли нас до вічних осель (див. Від Луки, 16.9).
Що стосується молитов небожителів, то душі спочилих праведників знаходяться на Небі духовному, у паралельному нашому фізичному – тонкому, закритому для тілесних очей, світі. Цей світ у біблійній мові називається світом невидимим, ангельським. І те, що переставлені “на той світ” душі святих угодників Божих знають про події, які відбуваються тут, на землі, і здатні впливати на них завдяки молитовному предстоянню своєму перед Господом, підтверджує нам Святе Письмо. В Апокаліпсисі читаємо:
“І коли п’яту печатку розкрив, я побачив під жертовником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали.
І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»
І кожному з них дано білу одежу, і сказано їм іще трохи спочити, аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони…” (Об’явлення, 6.9–11.).
Земна Церква (яка складається з віруючих та вірних учнів Христових, християн, що сповідують Христа в своїй плоті), а також Церква небесна (що наростає із небожителів – Богородиці, святих ангелів, спасенників Божих, усіх від віку спочилих праведників) з’єднані під єдиним Главою, Христом. Між земною та небесною Церквами існує найтісніший зв’язок, бо така воля Божа, “щоб усе об’єднати в Христі, – що на Небі і що на землі” (До Ефесян, 1.10.). Тому Небесні сповідники Христові невидимим чином беруть участь у нашому житті, як і сказано: “Говорю вам, що так само на Небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!..” (Від Луки, 15.7). Вони близькі до нас, а ми, якщо ми в Дусі Святім перебуваємо (а цього досягаємо під час гарячої сердечної молитви), – до них: “співгорожани святим і домашні для Бога”. Як і свідчить апостол: “Але ви приступили до гори Сіонської і до міста Бога живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч ангелів, і до Церкви первороджених, на небі написаних, і до Судді всіх – до Бога, і до духів удосконалених праведників...” (До Євреїв, 12.22–23).
У запитанні, що його ми тут розглядаємо (а це живе, реальне запитання з моєї священно-службової практики, одне з тих, які найчастіше зустрічаються), звучить відверте невірство в життя душі позагробове та у дієвість молитов за померлих. Як правило, таке невірство породжується проповідями представників деяких протестантських конфесій, таких, як наприклад адвентисти сьомого дня. Подібні хибні погляди є не новими в житті Церкви. Іще на зорі християнства їх розповсюджувала секта гіпнопаннихитів, що вчили про одночасну смерть душі й тіла, та про одночасне ж і воскресіння їх. Історично відомі богословські диспути, які переможно вів з ними визначний учитель Церкви Оріген (185 – 254 рр.).
В основу доктрини про смертність людської душі гіпнопаннихити (як і адвентисти сьогодні) покладають сьомий вірш другого розділу першої книги Біблії, “Буття”: “І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Далі виводиться проста арифметична формула: тіло людське (створене з пороху земного) + дух (який Бог безпосередньо вдихнув у людину) = душа. Під час смерті тіло йде в землю, дух повертається до Бога, а душа, відповідно, перестає існувати (ось вам “і вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його” (Екклезіаст, 12.7)). Така собі проста арифметика. Проста, як лампочка: вимкнув світло – й погасла… І при цьому зовсім не обов’язково утруднювати себе, аби підняти очі буквально на декілька віршів вище та прочитати: “...бо людина (!) відходить до вічного дому свого” (Екклезіаст, 12.5). Людина, а не безлика енергія! Людина, яка за визначенням є дух, що має душу і живе в тілі. Яка й залишає це тіло за словом апостольським: “Знаємо-бо, що коли мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі – дім нерукотворний та вічний” (Друге до Коринфян, 5.1).
Що ж до дієвості молитов за померлих, то тут також слід звернутися до Слова Божого. Воно ж свідкує, що Христос може полегшити долю живучих у потойбічнім світі. Це стосується і грішників, які каються, і недосконалих праведників. Бо немає гріха, який би міг перемогти милосердя Боже (втім, це не стосується нерозкаяних грішників, носіїв хули на Духа Святого). Відома ж усім притча про багатія та Лазаря указує лише на те, що за гробом людина нічого вже не може змінити своєю силою, – для Господа ж “нема неможливої жодної речі” (див. Від Луки, 1.37; 16.19–31). Декілька цитат на підтвердження:
Від Матвія, 28.18: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі”.
Друга книга Маккавейська, 12.39–45; Якова, 5.16; Єремії, 16.7: “Наступного дня вояки Юди (Юди Маккавея. – Авт. ) прийшли, – саме тоді була на це крайня пора, – щоб зібрати трупи полеглих і поховати їх у батьківських гробах разом з родичами. Вони знайшли тоді під тунікою в кожного з померлих дрібні речі, посвячені ямнійським ідолам, що були юдеям заборонені законом, тож усім стало ясно, що вони через те й полягли. В той час усі благословили Господа, справедливого Суддю, Який чинить скрите явним; і почали вони молитися, благаючи, щоб гріх, який стався, простився їм цілковито.
Юда ж, шляхетний муж, умовив вояків берегти себе чистими від усякого гріха, не пускаючи з ока те, що сталося з-за гріха полеглих. Він зібрав, з кожного поголовно, до двох тисяч драхм сріблом, і послав їх у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх; тим вельми гарним та благородним вчинком він виявив, що мав на думці воскресіння, – бо якби він не надіявся, що полеглі встануть [з мертвих], зайвим і смішним було б молитися за мертвих. При цьому мав він на увазі прекрасну нагороду для тих, що благочестиво вмирають, – що за свята й благочестива думка! Тому він і приніс жертву преблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха”.
Сираха, 7.36(33): “Дар милосердя подай усякому живому, а й мертвому не відмов твоєї ласки”.
Від Матвія, 12.32: “І як скаже хто слово на Людського Сина (на Христа. – Авт. ), то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, – не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!..”
З книги "ІЩЕ НІЧ..." (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php
Про молитви за померлих.
Екклезіаст сказав: “Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають… і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже, і нема вже їм частки навіки ні в чому, що під сонцем тим діється…” (Екклезіаста, 9 розділ, 4–6 вірші). Однак треба завжди пам’ятати, що Слово Боже – то є меч двосічний і, як мовить святитель Феофан Затворник, “не так візьмеш [його] – поранишся”. “Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть”, – навчає Господь (Євангеліє від Луки, 20.38); “Бо Христос на те й умер, і ожив, щоб панувати і над мертвими, і над живими” (Послання апостола Павла до Римлян, 14.9).
Екклезіаст каже не про те, що померлі взагалі нічого не знають, але що не знають за тілом. Земля це місце випробувань. Творець дав нам тіло як інструмент, за допомогою якого ми можемо робити або добрі, або злі справи, тим самим засвідчуючи, проявляючи свою віру, адже “віра, коли діл не має, – мертва в собі” (Якова, 2.17).
Допоки ми живемо в тілі – ми знаємо, що помремо. Знаємо, що ставши на страшному суді Христовому, дамо відповідь за кожне слово пусте. Знаємо, що кожну справу нашу Бог приведе на Суд. А знаючи це, ми намагаємося добрими ділами, вірою смиренною, що здійснюється в любові, набувати собі друзів на Небі від “багатства неправедного”, земного. Щоб коли проминеться воно (коли не знатимемо уже за тілом ні любові, ні ненависті, не зможемо приносити плодів ні добрих, ані злих), прийняли нас до вічних осель (див. Від Луки, 16.9).
Що стосується молитов небожителів, то душі спочилих праведників знаходяться на Небі духовному, у паралельному нашому фізичному – тонкому, закритому для тілесних очей, світі. Цей світ у біблійній мові називається світом невидимим, ангельським. І те, що переставлені “на той світ” душі святих угодників Божих знають про події, які відбуваються тут, на землі, і здатні впливати на них завдяки молитовному предстоянню своєму перед Господом, підтверджує нам Святе Письмо. В Апокаліпсисі читаємо:
“І коли п’яту печатку розкрив, я побачив під жертовником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали.
І кликнули вони гучним голосом, кажучи: «Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»
І кожному з них дано білу одежу, і сказано їм іще трохи спочити, аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони…” (Об’явлення, 6.9–11.).
Земна Церква (яка складається з віруючих та вірних учнів Христових, християн, що сповідують Христа в своїй плоті), а також Церква небесна (що наростає із небожителів – Богородиці, святих ангелів, спасенників Божих, усіх від віку спочилих праведників) з’єднані під єдиним Главою, Христом. Між земною та небесною Церквами існує найтісніший зв’язок, бо така воля Божа, “щоб усе об’єднати в Христі, – що на Небі і що на землі” (До Ефесян, 1.10.). Тому Небесні сповідники Христові невидимим чином беруть участь у нашому житті, як і сказано: “Говорю вам, що так само на Небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!..” (Від Луки, 15.7). Вони близькі до нас, а ми, якщо ми в Дусі Святім перебуваємо (а цього досягаємо під час гарячої сердечної молитви), – до них: “співгорожани святим і домашні для Бога”. Як і свідчить апостол: “Але ви приступили до гори Сіонської і до міста Бога живого, до Єрусалиму небесного, і до десятків тисяч ангелів, і до Церкви первороджених, на небі написаних, і до Судді всіх – до Бога, і до духів удосконалених праведників...” (До Євреїв, 12.22–23).
У запитанні, що його ми тут розглядаємо (а це живе, реальне запитання з моєї священно-службової практики, одне з тих, які найчастіше зустрічаються), звучить відверте невірство в життя душі позагробове та у дієвість молитов за померлих. Як правило, таке невірство породжується проповідями представників деяких протестантських конфесій, таких, як наприклад адвентисти сьомого дня. Подібні хибні погляди є не новими в житті Церкви. Іще на зорі християнства їх розповсюджувала секта гіпнопаннихитів, що вчили про одночасну смерть душі й тіла, та про одночасне ж і воскресіння їх. Історично відомі богословські диспути, які переможно вів з ними визначний учитель Церкви Оріген (185 – 254 рр.).
В основу доктрини про смертність людської душі гіпнопаннихити (як і адвентисти сьогодні) покладають сьомий вірш другого розділу першої книги Біблії, “Буття”: “І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Далі виводиться проста арифметична формула: тіло людське (створене з пороху земного) + дух (який Бог безпосередньо вдихнув у людину) = душа. Під час смерті тіло йде в землю, дух повертається до Бога, а душа, відповідно, перестає існувати (ось вам “і вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його” (Екклезіаст, 12.7)). Така собі проста арифметика. Проста, як лампочка: вимкнув світло – й погасла… І при цьому зовсім не обов’язково утруднювати себе, аби підняти очі буквально на декілька віршів вище та прочитати: “...бо людина (!) відходить до вічного дому свого” (Екклезіаст, 12.5). Людина, а не безлика енергія! Людина, яка за визначенням є дух, що має душу і живе в тілі. Яка й залишає це тіло за словом апостольським: “Знаємо-бо, що коли мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі – дім нерукотворний та вічний” (Друге до Коринфян, 5.1).
Що ж до дієвості молитов за померлих, то тут також слід звернутися до Слова Божого. Воно ж свідкує, що Христос може полегшити долю живучих у потойбічнім світі. Це стосується і грішників, які каються, і недосконалих праведників. Бо немає гріха, який би міг перемогти милосердя Боже (втім, це не стосується нерозкаяних грішників, носіїв хули на Духа Святого). Відома ж усім притча про багатія та Лазаря указує лише на те, що за гробом людина нічого вже не може змінити своєю силою, – для Господа ж “нема неможливої жодної речі” (див. Від Луки, 1.37; 16.19–31). Декілька цитат на підтвердження:
Від Матвія, 28.18: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі”.
Друга книга Маккавейська, 12.39–45; Якова, 5.16; Єремії, 16.7: “Наступного дня вояки Юди (Юди Маккавея. – Авт. ) прийшли, – саме тоді була на це крайня пора, – щоб зібрати трупи полеглих і поховати їх у батьківських гробах разом з родичами. Вони знайшли тоді під тунікою в кожного з померлих дрібні речі, посвячені ямнійським ідолам, що були юдеям заборонені законом, тож усім стало ясно, що вони через те й полягли. В той час усі благословили Господа, справедливого Суддю, Який чинить скрите явним; і почали вони молитися, благаючи, щоб гріх, який стався, простився їм цілковито.
Юда ж, шляхетний муж, умовив вояків берегти себе чистими від усякого гріха, не пускаючи з ока те, що сталося з-за гріха полеглих. Він зібрав, з кожного поголовно, до двох тисяч драхм сріблом, і послав їх у Єрусалим, щоб принести жертву за гріх; тим вельми гарним та благородним вчинком він виявив, що мав на думці воскресіння, – бо якби він не надіявся, що полеглі встануть [з мертвих], зайвим і смішним було б молитися за мертвих. При цьому мав він на увазі прекрасну нагороду для тих, що благочестиво вмирають, – що за свята й благочестива думка! Тому він і приніс жертву преблагання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха”.
Сираха, 7.36(33): “Дар милосердя подай усякому живому, а й мертвому не відмов твоєї ласки”.
Від Матвія, 12.32: “І як скаже хто слово на Людського Сина (на Христа. – Авт. ), то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, – не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!..”
З книги "ІЩЕ НІЧ..." (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php
Комментариев нет:
Отправить комментарий