воскресенье, 9 апреля 2017 г.

Вхід Господній в Єрусалим (Вербна Неділя)

Вхід Господній в Єрусалим (Вербна Неділя)

Свято, що називається Вхід Господній в Єрусалим або Вербна Неділя, належить до рухомих дванадесятих свят православної церкви. Тобто це свято — одне з найбільших дванадцяти свят православ’я, і святкується воно щороку не в числі, а залежить від дня, на який випадає світле Христове Воскресіння — Пасха. Вхід Господа в Єрусалим відзначається в останню неділю Великого Посту, а отже рівно за тиждень до Великодня.

Час страждань Господа нашого Ісуса Христа наближався, і за шість днів до Пасхи Марія, сестра воскреслого Лазаря, намастила ноги Ісуса дорогоцінним миром. Тим самим вона приготувала тіло Його до погребіння:
“Ісус же за шість день до Пасхи прибув до Віфанії, де жив Лазар, що його воскресив Ісус із мертвих. І для Нього вечерю там спровадили, а Марфа прислуговувала. Був же й Лазар одним із тих, що до столу з Ним сіли. А Марія взяла літру мира з найдорожчого нарду пахучого (нард — індійська рослина, з якої виготовляються дорогоцінні ароматні мазі — О. В.) і намастила Ісусові ноги, і волоссям своїм Йому ноги обтерла... І пахощі миру наповнили дім! І говорить один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що мав Його видати: «Чому мира оцього за триста динаріїв не продано, та й не роздано вбогим?» (динарій — римська срібна монета, 1 динарій дорівнював оплаті одного дня роботи працівника, таким чином 300 динаріїв — майже річний заробіток на ті часи — О. В.). А це він сказав не тому, що про вбогих журився, а тому, що був злодій: він мав скриньку на гроші і крав те, що вкидали. І промовив Ісус: «Позостав її ти, — це вона на день похорону заховала Мені... Бо вбогих ви маєте завжди з собою, а Мене не постійно ви маєте!” (Ів. 12.1— 8).

І от, нарешті, настав день Славного Входу Господа в Єрусалим:
“А другого дня, коли безліч народу, що зібрався на свято, прочула, що до Єрусалиму надходить Ісус, то взяли вони пальмове віття і вийшли назустріч Йому та й кричали: «Осанна! (“Осанна”, євр. “Хошіана” є “Спасай нас!”, “Спасіння!”, — вигук, яким вітали царів-переможців. — О. В.). Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я! Цар Ізраїлів!»

Ісус же, знайшовши осла, сів на нього, як написано: «Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому!» (Тут глибока символіка. Христос в’їхав в Єрусалим — в занечищене фарисейством місто, яке повинно було б бути духовним Містом правди Божої, священства Божого, підвалиною миру (Єрусалим = “основа або оселя миру”). До уярмленої світом і підзаконним служінням старозавітньої церкви, до лякливої й невірної “сіонської дочки” не на білому коні — символі войовничості, — а на мирній тварині, осляті, як Цар Миру, Чиє Царство не від світу цього. Осел в бібл. мові символізує собою мирян-обивателів, віруючий, проте не завжди вірний народ, що возить на собі лжепророків (згадаймо Валаамову ослицю — див. Числа 22 — 24 розд.; Самсонову ослячу щелепу — волю народу — див. Суддів 15. 14 —17, якою побивав він язичників-філістимлян). Осел — це не олень, що прагне до потоків водних, до живої води Слова Божого, не віруючі й вірні, але ті, кого треба привести до води, — створіння мирне, але впертого серця. І на цьому-то осляті, синові “під'яремної ослиці”, підзаконного життя, і в'їжджає Господь в Єрусалим. На цьому-то новонаверненому, відв'язаному від фарисейського “виноградника недоумкуватого” (див. Прип. 24.30 —34) осляті; в умах цих-то дітей віри, “немовлят”, які іще ссуть молочко й не здатні сприймати тверду духовну їжу, і сів, тобто ствердився Христос. Та, на жаль, не пройде й тижня, як ті ж самі діти у вірі, які так радо підставляли плечі свої Спасителю, але так і залишились “дітьми”, не піднялись, не подорослішали, — з ослячою впертістю гукатимуть: “Розіпни Його”, — О. В.).

А учні Його спочатку того не зрозуміли були, але, як прославивсь Ісус, то згадали тоді, що про Нього було так написано, і що цеє вчинили Йому. Тоді свідчив народ, який був із Ним, що Він викликав Лазаря з гробу і воскресив його з мертвих. Через це й зустрів натовп Його, бо почув, що Він учинив таке чудо.* Фарисеї тоді між собою казали: «Ви бачите, що нічого не вдієте: ось пішов увесь світ услід за Ним!» Іде Пилип та Андрієві каже; іде Андрій і Пилип та Ісусові розповідають (Андрій та Пилип — апостоли; — О. В.). Ісус же їм відпо¬відає, говорячи: «Надійшла година, щоб Син Людський прославивсь. Поправді, поправді кажу вам: коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її, хто ж ненавидить душу свою на цім світі,— збереже її вічне життя (Тут душа — синонім життя. Хто кохає свою душу, той повинен погубити своє старе, гріховне життя; а хто погубить свій гріховний спосіб життя, — той знайде нове, вічне життя в Ісусі Христі — О. В.). Як хто служить Мені, хай іде той за Мною, і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець.

Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю... Прослав, Отче, Ім’я Своє!» Залунав тоді голос із неба: «І прославив, — і знову прославлю!» А народ, що стояв і почув, говорив: «Загриміло!» Інші казали: «Це Ангол Йому говорив!» Ісус відповів і сказав: «Не для Мене цей голос лунав, а для вас. Тепер суд цьому світові. Князь світу цього (князь світу цього — сатана, див. Ефес. 2.2; — О. В.) буде вигнаний звідси тепер. І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (тут вказівка на розп’яття і на подальше прославлення — воскресіння і вознесення на Небо, — О. В.). А Він це говорив, щоб зазначити, якою то смертю Він має померти. А народ відповів Йому: «Ми чули з Закону, що Христос перебуває повік, то чого ж Ти говориш, що Людському Сину потрібно піднесеному бути? Хто такий Цей Син Людський?» І сказав їм Ісус: «Короткий ще час світло з вами. Ходіть поки маєте світло, щоб вас темрява не обгорнула. А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде... Аж доки ви маєте світло, то віруйте в світло, щоб синами світла ви стали».

Промовивши це, Ісус відійшов, і сховався від них” (Ів. 12.12—36).
Свято Входу Господа в Єрусалим називається також Неділею Ваій (церк.слов. “ваї” — зелені гілки), Вербною і Цвітоносною Неділею, і в пам’ять того, що в Єрусалимі народ зустрічав Господа з пальмовим віттям в руках, на ранішній службі роздаються вірним у церкві зеленіючі гілки верби, що перша навесні прокидається від зимового сну.

В науці про богослужби, літурзіці, читаємо: “Початок свята сягає сивої давнини. Найдавніша вказівка на свято (від III ст. ) належить Мефодію, єпископу Патарському, який залишив повчання на цей день. В IV ст. свято звершувалося урочисто, як про це свідкує Єпіфаній Кіпрський. Багато св. отців IV ст. залишили свої повчання на свято Входу Господнього в Єрусалим. Починаючи з VII ст. багато хто з піснярів, такі як св. Андрій Крітський (VII ст.), преп. Косма Маюмський, Іван Дамаскін (VIII ст.), Федір та Йосип Студіти, імператор Лев Філософ, Феофан та Нікіфор Ксанфопул (IX ст.), — прославили свято піснеспівами, які й нині співає православна церква у цей день”.

Тропар свята: “Загальне воскресіння перед Твоїми страстями, запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже, тому ж і ми, як діти, несучи знамена перемоги, виголошуємо Тобі, Переможцеві смерти: Осанна в вишніх, Благословен, Хто йде в Ім’я Господнє!”

З книги "Ключ Давидів" (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php


Комментариев нет:

Отправить комментарий