воскресенье, 26 марта 2017 г.

ЦЕЙ РІД НЕ ВИХОДИТЬ ІНАКШЕ...

Недільне Євангельське читання. Четверта неділя Великого посту.

ЦЕЙ РІД НЕ ВИХОДИТЬ ІНАКШЕ...

В неділю четверту Великого посту проповідується в храмах Євангеліє від Марка (9-ий розділ, з 17 по 31 вірші). Про історію зцілення біснуватого отрока розповідають нам іще два євангелісти-синоптики (синоптики — від грецьк. “синопсіс” = “співпадання”) Матвій та Лука (див. Мф. 17.14 —18 та Лк. 9.38 — 42). Безумовно, кожне слово цієї євангельської оповіді наповнене глибоким морально-етичним та духовно-символічним змістом. Але сьогодні ми торкнемось лише деяких її аспектів, по ходу цитування розкриваючи окремі моменти історії про уздоровлення сноводного. Отож, відкриймо Біблію...

“І Йому [Христу] відповів один із натовпу (батько біснуватого сина, — О. В.): «Учителю, привів я до Тебе ось сина свого, що духа німого він має (в біблійній мові чоловіча стать символізує віру, розуміння. Тут батько — віра, розуміння людини, віруюча людина взагалі, адже мова йде про ізраїльтянина, а Ізраїль символізує собою народ віри. Син — не що інше, як плід віри, духовність людини. Як бачимо, цей батько хоч і є віруючим, та не вірним, бо плід розуму його, духовність його — біснувата, духовність бездуховності, духовні муки, духовні страждання. Біснування — від слова “біс“. А етимологія слова “біс“ подвійна. По-перше, “біс“ від прадавнього “бєс“, що означає “відсутність“, і в українську мову увійшло у вигляді префікса “без“: бездуховність, безсовісність, безпринципність, беззаконня. Оця–то бездуховність і є плідним грунтом для розвитку в серці людини звірячих помислів і бажань, лихої пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження. Тому що друге значення слова “біс“ = “звірина“ — від лат. “бєстія“.

Дух німий — то німота бездуховності. Адже що лежить на серці — про те говорять і уста. І якщо в серці німота, порожнеча, духовна пустеля, — то й духовні уста є німими. Німими від незнання Слова Божого, через відсутність праведності, миру і радості в Дусі Святім — одна лише мука духовна: плач та скрегіт зубів, — О. В.).

А як він де схопить його, то об землю кидає ним (земля — тут дольнє, плотське, страждання, породжені плазуванням у поросі ницих пристрастей, залежності від лихих бажань, — О. В.), і він піну пускає й зубами скрегоче та сохне (пускати піну — результат збурення, кипіння пристрастей, оскаженіння; скреготати зубами — прояв злості, лютої ненависті; сохне — самознищення, губить себе, — О. В.). Я казав Твоїм учням, щоб прогнали його (біса, — О. В.), — та вони не змогли».

А Він [Христос] у відповідь каже: «О роде невірний, — доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене його!» (тут: приведіть до Христа, до Слова Божого, до Духа Христового, до віри, яка чинна любов’ю, а “віра — від слухання...”, — О. В.). І до Нього того привели. І як тільки побачив Його, то дух зараз затряс ним. А той, повалившись на землю, став качатися та заливатися піною... (перед очищенням біси пристрастей, лихих звичок, пожадливостей плоті з подвійною силою мучать людину. На кожному кроці чатують спокуси диявольські, бо “має він лютість велику, знаючи, що короткий час має!“ І тим, хто став на шлях очищення, шлях нового життя в Бозі, шлях підняття з пороху земного, шлях воскресіння, — треба бути готовим до цього!, — О. В.).

І Він [Христос] запитав його батька: «Як давно йому сталося це?» Той сказав: «Із дитинства (див. Пс. 50: “Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя“. Тут мати — старе гріховне життя, — О. В.). І почасту кидав він ним і в огонь, і до води, щоб його погубити (тут вогонь і вода — це пекельний вогонь спокус, страждань, страху, сорому, хвороб, та очищаюча вода покаяння. Як часто люди потрапляють в це порочне коло. Коли насолоджуємося плодами з забороненого дерева, то забуваємо про Господа. А коли заболить, коли вже біда, коли тривога — то й до Бога. Та потім забуваємо про прощення давніших гріхів — і знову у пекло прокляття гріха..., — О. В.). Але коли можеш що ти, то змилуйсь над нами, і нам поможи!» Ісус же йому відказав: «Що до того твого “коли можеш”, — то тому, хто вірує, все можливе!» (Вірою спасетесь, — говорить Господь. Вірою, що має плоди милосердя і богопізнання. Зусиллями береться Царство Небесне, — О. В.). Зараз батько хлоп’яти зі слізьми закричав і сказав: «Вірую, Господи, — поможи недовірству моєму!» А Ісус, як побачив, що натовп збігається, то нечистому духові заказав і сказав йому: «Душе німий і глухий (глухий до Слова Істини, до Любові, — О. В.), тобі Я наказую: вийди з нього і більше у нього не входь! І, закричавши та міцно затрясши, той вийшов. І він став, немов мертвий, — аж багато хто стали казати, що помер він...

А Ісус взяв за руку його (руки — діла. Підтримав, — О. В.) та й підвів його, і той устав. Коли ж Він додому прийшов, то учні питали Його самотою: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм сказав: Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту... (молитва — постійний зв’язок з Богом; піст = “стримання”, “зупинка”, — коли людина твердо каже гріху: НІ! І стоїть в цьому до кінця!, — О. В.)”.

З книги "Ключ Давидів" (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php


Комментариев нет:

Отправить комментарий