Постоянные читатели

понедельник, 6 мая 2019 г.

Емігрую у себе

Емігрую у тіло,
У своє,
Хоч весна...
Цвітом стежка збіліла
До веселого дна.

Древня стежка до себе,
Де фортечніє храм,
Де біблійніє небо
І сльозиться кора.

Я стиснувсь,
Як пружина.
– Де мій Симон*?.. –
Кричу.
Сам нести я повинен
Хрест,
Вінець
І свічу
Вперто,
Дико-смиренно,
Крізь кривавий вогонь.

Я б хотів стати кленом
Після болю,
Безсонь.

Тихо-тихо шуміти,
Вниз рости і до зір.
Ніжним гніздам радіти
І колись обігріти
Престарий монастир...

Я ж людина наразі –
Поле битви стихій.
У аскезі й екстазі
Вік минає вже мій.

Рівновагу шукаю.
Вірш пишу і молюсь.
І прощаю,
І каюсь...
І грішу...
І люблю.

По краплині вмираю.
Світ хвилює все менш…
Та стежина до раю
Ще цікавить мене.

Емігрую у себе,
В білий внутрішній храм,
Наче падаєм в небо
Хрест
І Симон,
Я сам...

© Ігор Павлюк


Комментариев нет:

Отправить комментарий