Недільне Євангельське читання
ПРО БАГАТОГО ЮНАКА
В дванадцяту неділю по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:
“І підійшов ось один, і до Нього (до Нього — до Христа, — О. В.) сказав: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» Він же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді». Той питає Його: «Які саме?» А Ісус відказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Шануй батька та матір, і люби свого ближнього, як самого себе». Говорить до Нього юнак: «Це я виконав все. Чого ще бракує мені?» Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим, — піди, продай добра свої та й убогим роздай, — і матимеш скарб ти на Небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною». Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись,— бо великі маєтки він мав.
Ісус же сказав Своїм учням: «По правді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» Як учні ж Його це зачули, здивувалися дуже й сказали: «Хто ж тоді може спастися?» А Ісус позирнув і сказав їм: «Неможливе це людям, — та можливе все Богові!» (Мф. 19.16 — 26).
Як часто ми, подібно отому євангельському юнаку, зухвало “звітуємось” перед Господом. Як часто, торкнувшись тільки поверхні віри, виставляємо себе перед Богом і людьми безгрішними праведниками, мало не святими. Як часто під час сповіді на запитання священика: Чи маєш які гріхи? У відповідь лунає: Ні, не маю в чому каятися. Я не вбиваю, не краду, не чиню перелюбу, шаную батька та матір. А до сповіді прийшов, щоби повністю виконати букву обряду, і, отримавши дозвіл запричаститися, увійти в життя вічне...
Ми, як той багатий юнак, часто-густо маємо гордовиту сміливість перед Богом промовляти: “Це я виконав все. Чого ще бракує мені?” І Господь, висвітлюючи нашу недосконалість, іронічно відповідає: “О! То тобі вже й мало що зосталось зробити, аби отримати життя вічне. Продай-но все, що маєш: хату, меблі, машину, а гроші роздай бідним... Або, якщо це завелика жертва для тебе, і важить більше вічного життя, то хоча б перерахуй свій місячний дохід на нужди хворих психлікарні, утриманців інтернату чи дитбудинку, а потім бери свій хрест і йди за Мною...”. Чи не відійдемо ми після цих слів у задумі? Чи не збагнемо, що насправді на першому місці в нашому житті не Господь, а таки матеріальне?
Цією статтею не закликаю я вас до продажу “маєтків” своїх ( та й Господь зовсім не цього вимагає від нас ), але закликаю замислитись над тим, що, на жаль, не небесні скарби збираємо ми собі в першу чергу, а земні. І таким чином порушуємо уже найпершу заповідь Закону Божого: “Хай не буде тобі інших богів переді Мною!” А відтак і другу: “Не роби собі подоби бога”. І третю: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне.” Бо коли ми називаємо себе християнами, то повинні й жити так, як жив Христос, або хоч старатися так жити. А приклад такого життя ми маємо у Церкві часів перших християн:
“І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах.
І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, які спаслися” (Дії 2.42-47).
Чи живемо так? Чи дійсно перебуваємо постійно в науці апостольській? Чи дійсно живемо в спільноті братерській, як вчить нас Господь: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою“ (Ів. 13.34 — 35)? Чи виконуємо насправді цю Заповідь? А, може, поглиблюємо ганебний розкол у церкві, ділячи ризи Христові? А, може, розділилися на 1800 конфесій, кожна з яких називає себе християнською, але з ненавистю поглядає на усі інші? Чи спромоглися возлюбити брата свого, не кажучи вже про ворогів?
Чи дійсно знаходимось постійно в ламанні хліба Слова Божого, того Хліба Життя, про який сказав Господь: “Я — хліб життя, хто до Мене приходить, — не голодуватиме він...“ (Ів. 6.35). Чи Слово Боже справді є настільною книгою нашого життя? Чи, прокидаючись зі сну, відкриваємо Біблію з молитвою: Господи, навчи мене, як прожити цей день, виконуючи Заповіді Твої? Чи, відходячи до сну відкриваємо ми побожно цю Книгу книг, звіряючи із нею прожитий день?
Чи молитва, постійне спілкування з Богом, є нормою нашого життя? Чи маємо острах у кожній душі? Чи дійсно Страх Божий, страх засмутити Господа своїми учинками присутній в наших серцях? А, може, перед всевидячим оком Божим дозволяємо собі робити такі діла, які ніколи не зробили б перед простим смертним? Чи дійсно на першому місці у нас Господь?
Чи перебуваємо кожного дня “однодушно у храмі“? Чи перетворили серця свої на храм Божий, як пише апостол: “Чи не знаєте ви, що ви — Божий храм, і Дух Божий у вас перебуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той — то ви!“ (1 Кор. 3.16 — 17). Чи перебуває в нас Дух Божий, Дух Любові? Чи не нівечимо ми цей храм, перетворюючи його на “вертеп розбійників” — печеру нелюбовності, агресії, гордості, жадібності, нечистості та беззаконня?
І ось коли задамо ми собі усі ці запитання, а відтак і неупереджено, чесно відповімо на них, — тоді й зрозуміємо, що оповідь про багатого юнака — це оповідь не тільки для нас, але і про нас. Так! Для нас і про нас, що більше бажаєм земного, а не Небесного багатства, слова Господні: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!“ Для нас та про нас і ці рядки з книги Об’явлення св. ап. Івану Богослову: “Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на розуміння Волі Божої, на праведність, — О. В.). А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (Об. 3.17).
Багатий юнак відійшов від Господа у зажурі. Замислімось і ми, але не відходьмо, а краще скиньмо з себе увесь тягар земної марноти, скиньмо з плеч своїх неосяжні тюки, що заважають нам увійти до Царства Небесного, та й ходімо до тих тісних дверей, про які Господь: “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, — і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, — і мало таких, що знаходять її!” (Мф. 7.13—14).
З книги "Ключ Давидів" (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php
ПРО БАГАТОГО ЮНАКА
В дванадцяту неділю по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:
“І підійшов ось один, і до Нього (до Нього — до Христа, — О. В.) сказав: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» Він же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді». Той питає Його: «Які саме?» А Ісус відказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Шануй батька та матір, і люби свого ближнього, як самого себе». Говорить до Нього юнак: «Це я виконав все. Чого ще бракує мені?» Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим, — піди, продай добра свої та й убогим роздай, — і матимеш скарб ти на Небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною». Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись,— бо великі маєтки він мав.
Ісус же сказав Своїм учням: «По правді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» Як учні ж Його це зачули, здивувалися дуже й сказали: «Хто ж тоді може спастися?» А Ісус позирнув і сказав їм: «Неможливе це людям, — та можливе все Богові!» (Мф. 19.16 — 26).
Як часто ми, подібно отому євангельському юнаку, зухвало “звітуємось” перед Господом. Як часто, торкнувшись тільки поверхні віри, виставляємо себе перед Богом і людьми безгрішними праведниками, мало не святими. Як часто під час сповіді на запитання священика: Чи маєш які гріхи? У відповідь лунає: Ні, не маю в чому каятися. Я не вбиваю, не краду, не чиню перелюбу, шаную батька та матір. А до сповіді прийшов, щоби повністю виконати букву обряду, і, отримавши дозвіл запричаститися, увійти в життя вічне...
Ми, як той багатий юнак, часто-густо маємо гордовиту сміливість перед Богом промовляти: “Це я виконав все. Чого ще бракує мені?” І Господь, висвітлюючи нашу недосконалість, іронічно відповідає: “О! То тобі вже й мало що зосталось зробити, аби отримати життя вічне. Продай-но все, що маєш: хату, меблі, машину, а гроші роздай бідним... Або, якщо це завелика жертва для тебе, і важить більше вічного життя, то хоча б перерахуй свій місячний дохід на нужди хворих психлікарні, утриманців інтернату чи дитбудинку, а потім бери свій хрест і йди за Мною...”. Чи не відійдемо ми після цих слів у задумі? Чи не збагнемо, що насправді на першому місці в нашому житті не Господь, а таки матеріальне?
Цією статтею не закликаю я вас до продажу “маєтків” своїх ( та й Господь зовсім не цього вимагає від нас ), але закликаю замислитись над тим, що, на жаль, не небесні скарби збираємо ми собі в першу чергу, а земні. І таким чином порушуємо уже найпершу заповідь Закону Божого: “Хай не буде тобі інших богів переді Мною!” А відтак і другу: “Не роби собі подоби бога”. І третю: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне.” Бо коли ми називаємо себе християнами, то повинні й жити так, як жив Христос, або хоч старатися так жити. А приклад такого життя ми маємо у Церкві часів перших християн:
“І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах.
І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, які спаслися” (Дії 2.42-47).
Чи живемо так? Чи дійсно перебуваємо постійно в науці апостольській? Чи дійсно живемо в спільноті братерській, як вчить нас Господь: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою“ (Ів. 13.34 — 35)? Чи виконуємо насправді цю Заповідь? А, може, поглиблюємо ганебний розкол у церкві, ділячи ризи Христові? А, може, розділилися на 1800 конфесій, кожна з яких називає себе християнською, але з ненавистю поглядає на усі інші? Чи спромоглися возлюбити брата свого, не кажучи вже про ворогів?
Чи дійсно знаходимось постійно в ламанні хліба Слова Божого, того Хліба Життя, про який сказав Господь: “Я — хліб життя, хто до Мене приходить, — не голодуватиме він...“ (Ів. 6.35). Чи Слово Боже справді є настільною книгою нашого життя? Чи, прокидаючись зі сну, відкриваємо Біблію з молитвою: Господи, навчи мене, як прожити цей день, виконуючи Заповіді Твої? Чи, відходячи до сну відкриваємо ми побожно цю Книгу книг, звіряючи із нею прожитий день?
Чи молитва, постійне спілкування з Богом, є нормою нашого життя? Чи маємо острах у кожній душі? Чи дійсно Страх Божий, страх засмутити Господа своїми учинками присутній в наших серцях? А, може, перед всевидячим оком Божим дозволяємо собі робити такі діла, які ніколи не зробили б перед простим смертним? Чи дійсно на першому місці у нас Господь?
Чи перебуваємо кожного дня “однодушно у храмі“? Чи перетворили серця свої на храм Божий, як пише апостол: “Чи не знаєте ви, що ви — Божий храм, і Дух Божий у вас перебуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той — то ви!“ (1 Кор. 3.16 — 17). Чи перебуває в нас Дух Божий, Дух Любові? Чи не нівечимо ми цей храм, перетворюючи його на “вертеп розбійників” — печеру нелюбовності, агресії, гордості, жадібності, нечистості та беззаконня?
І ось коли задамо ми собі усі ці запитання, а відтак і неупереджено, чесно відповімо на них, — тоді й зрозуміємо, що оповідь про багатого юнака — це оповідь не тільки для нас, але і про нас. Так! Для нас і про нас, що більше бажаєм земного, а не Небесного багатства, слова Господні: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!“ Для нас та про нас і ці рядки з книги Об’явлення св. ап. Івану Богослову: “Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на розуміння Волі Божої, на праведність, — О. В.). А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (Об. 3.17).
Багатий юнак відійшов від Господа у зажурі. Замислімось і ми, але не відходьмо, а краще скиньмо з себе увесь тягар земної марноти, скиньмо з плеч своїх неосяжні тюки, що заважають нам увійти до Царства Небесного, та й ходімо до тих тісних дверей, про які Господь: “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, — і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, — і мало таких, що знаходять її!” (Мф. 7.13—14).
З книги "Ключ Давидів" (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php
Комментариев нет:
Отправить комментарий