понедельник, 11 сентября 2017 г.

УСІКНОВЕННЯ

УСІКНОВЕННЯ

11 вересня за новим стилем (29 серпня за старим) православна церква відзначає свято Усікновення голови чесного і славного пророка Предтечі Івана Хрестителя. Цей день називається святом тому, що православні присвячують його Богові, а не тому, що він є радісним святковим днем. Це свято смутку й печалі, — тому-то у цей день церква оголошує суворий піст. Подія, що її відзначаємо цього дня, зображена в Євангелії від Марка, яке і читається у храмах:

“І почув про Ісуса цар Ірод (тут мова про Ірода Антипу, або як він ще звався, Ірод-чотиривласник, грецьк. тетрарх, володар четвертої частини країни. Ірод Антипа був сином Ірода Великого, того самого, який хотів знищити маленького Ісуса, побивши віфлеємських немовлят. Після смерті Ірода І (Великого) стався розподіл Палестини поміж його синами. Галілея та Зайордання були віддані Іродові Антипі, землі на північ від них — Іроду Пилипу, а Юдея з Самарією — Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв так і у римлян, і імператор Август змістив його в 6-му році н. е., передавши владу над Юдеєю римському прокуратору. Син Ірода Великого від однієї з жінок Пилип, котрий не отримав своєї частки спадщини (не плутати з Іродом Пилипом — тетрархом, братом його від іншої дружини), мав дружиною таку собі Іродіаду, яку в нього відібрав і взяв собі за жінку Антипа. Взявши шлюб з жінкою брата свого при його житті, Антипа порушив Закон Мойсея (див. Левит 20.21), — О.В.), — бо ім’я Його стало загальновідоме, — і сказав, що то Іван Хреститель із мертвих воскрес, і тому творяться чуда від Нього. Інші впевняли, що Ілля Він, а знов інші казали, що пророк, або як один із пророків. А Ірод, почувши, сказав: «Іван, якому я голову стяв був, — оце він воскрес!» Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і у в’язниці закував його, через Іродіаду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: «Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого!» А Іродіада лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки.

Та настав день догідний (зручний, — О. В.), коли дня народження Ірод справляв був бенкета вельможам своїм, і тисячникам, і галілейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіади, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, — тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене чого хочеш, — і дам я тобі!» І поклявся він їй: «Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, — хоча б і півцарства мого!» Вона ж вийшла, і спиталася в матері своєї: «Чого маю просити?» А та відказала: «Голови Івана Хрестителя»... І зараз квапливо вернулась вона до царя і просила, говорячи: «Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Хрестителя!» І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка і звелів принести Іванову голову. І пішов він і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері... А коли його учні зачули, то прийшли, і взяли його тіло, і до гробу поклали його...” (Мк. 6.14 — 30).

Окрім бувально-історичного змісту цієї євангельської події, що дає нам приклад сповідання віри та твердості у відстоюванні Істини до останнього подиху, приклад жертовного служіння пророка Божого, який “переміг кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбив життя свого навіть до смерті“ (див. Об. 12.11), ми знаходимо в цій події також і духовно-символічний зміст. Адже, наголосимо ще й ще раз: Євангеліє написане не тільки для нас, але й про нас.

Придивімось до себе пильніше, і ми побачимо, що всі євангельські персонажі живуть в нас. І Ірод, ім’я якого перекладається як “слава шкіри” — засліплений мирськими, світськими клопотами наш розум, що постійно дбає про зовнішнє, плотське, для якого “шкурні інтереси” стоять на першому місці. Цей розум царює в нас, якщо не Господь стоїть на першому місці в нашому житті. Він воістину є “тетрархом” — тобто не має всестороннього, з чотирьох сторін бачення суті буття, а володіє лише однією четвертою частиною країни (1/4 — символ занечищення бачення, неповнота, духовна сліпота).

І Іродіада також має до нас безпосереднє відношення. Це життя людини тілесне — пожадливості плоті, ниці чуттєві емоції, людські пристрасті, що має двох чоловіків, запліднюється двома єдинокровними братами: Іродом = “слава шкіри” (матеріалізм, грошолюбство, ненажерливість, мамона) та Пилипом = “той, хто любить коней” (а коні в Біблії — символ агресії, войовничості, це бойова одиниця тогочасного війська), — нелюбовністю, насильством, бажанням панувати над іншими, властолюбством, гордістю. Ці то два брати духовно запліднюють життя людини світської, і результатом такого запліднення є дочка Іродіадина — плотська насолода, тілесна радість, задоволення від плотських утіх.

І коли святкується в людському єстві оте “свято” плотського, матеріалістично зорієнтованого розуму, день народження царя Ірода, то ладен він віддати заради цієї плотської радості, заради цього танцю тілесної насолоди півцарства свого. Дві частини людської натури існує в нас — духовна та тілесна царина. І готові ми віддати не тільки тіло, але й душу положити, тільки б не припинявся цей танок вакханалії плоті.

Та існує в кожній людині ще й посольство Боже, благодать, що її дає Господь кожному, — совість наша (Іван = “Божа благодать”). І “вопієт” в нас голос совісті, і докоряє нам, що взяли собі життя шкурне, нице, звіряче, бо Іродіада — також “слава шкіри”. І волає “глас вопіющого” в духовній пустелі наших сердець: Покайтесь! “Голос того, хто кличе: У пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” (Мк. 1 розд.). І боїмося ми Івана, знаючи, що він є розумінням праведним і святим, і бережемо його. І коли слухаємо голос його — голос совісті нашої — то “дуже бентежимось”. І лютиться на нього Іродіада наша — чуття наші ниці — і “хоче йому смерть заподіяти”. І коли слухається розум наш бажання плоті, то глушить він голос совісті, “у в’язницю заковує його”. А коли затуманюється розум наш танком плоті так, що ладен і душу покласти, то на догоду їй вбиває совість у собі — “стинає голову” Івану Хрестителю — і дає в дар пристрастям, подаючи, преподносячи на тарелі, на полумиску — урочисто, красиво, прикрашено, мовляв: за кілограм совісті ніхто мені не дасть відро сметани.
Нинішнє свято — не просто чергова дата в церковному календарі. Це свято — чудова нагода для всіх нас зазирнути в себе. І якщо, зазирнувши у своє серце, ми побачимо, що воно перетворилося на темну в’язницю для нашої совісті, — розв’яжімо кайдани безбожності, розірвімо пута гріха, й випустім на свободу Предтечу Господнього! І тоді за ним прийде Потужніший від нього, Який хреститиме нас Духом Святим...

Тропар свята: “Пам'ять праведного з похвалами, тобі ж бо достатньо свідчення Господнього, Предтече. З'явився воістину і за пророків чесніший, бо в струменях сподобився хрестити Проповіданого. Тому-то за істину постраждав, радуючись, благовістив єси і тим, що в пеклі, Бога, явленого в тілі, що взяв гріх світу і подає нам велику милість”.

З книги "Ключ Давидів" (єпископ Олег Ведмеденко).
Книга в електронному вигляді тут: http://vedmedenko.org.ua/books.php


Комментариев нет:

Отправить комментарий