Тарас Шевченко. Поема "Невольник". Епілог

Оце і вся моя дума...
Не здивуйте, люде!
Те, що було, минулося
І знову не буде.
Минулися мої слёзи,
Не рветься, не плаче
Поточене старе серце
І очі не бачять
Ні тихої хатиночки
В забутому краю,
Ні тихої долиночки,
Ні темного гаю;
Ні дівчини молодої
Й малої дитини
Я не бачу щасливої...
Все плаче, все гине!
І рад би я сховатися,
Але де? — не знаю.
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь Господа лають!...
Серце вьяне, засихає,
Замерзають слёзи...
І втомивсь я, одинокий,
На самій дорозі...
Оттаке-то... не здивуйте,
Що вороном крячу:
Хмара сонце заступила —
Я світа не бачу!...
Ледві-ледві о-півночі
Серцем прозираю
І немощну мою душу
За світ посилаю...

© Тарас Шевченко. Поема "Невольник". Епілог